В халаті чистім, як погожа днина,
Струнка, статечна, ніжна, осяйна
Зайшла в палату Медсестра. Людина!
А разом з нею – радість і весна.
Медична сестра хірургічного відділення, що пів століття віддавала своє серце пацієнтам, сумлінно піклуючись про їхнє здоров’я.
Професія медичної сестри – складна і багатогранна. Вона поєднує в собі надзвичайну відповідальність і високий професіоналізм, лишаючись при цьому ледве помітною, але вкрай значущою.
Сестри милосердя гоять рани, дарують радість життя, вселяють віру в зцілення. Медичні сестри не бояться ані інфікувань, ані травмування, ані безсонних ночей. Вони милосердні до болі і страждання пацієнтів.
Усі ці якості переплелися в тій людині, яка впродовж 48 років лікувала пацієнтів хірургічного відділення, яка стала гер
оїнею нашого документального інтерв’ю, а саме: СВІТЛАНА Олександрівна Сіміцар.
Пані Світлано, розкажіть, хто були Ваші батьки, звідки Ви родом.
– Я з Павлівки, що на Роздільнянщині. Батько тутешній, працював у військовій частині, а мати родом із Березівського району, вона працювала агрономомом у СтепанівськомуРадгоспі, за низку років, як одружилися, народилася я, а через 5 років – брат.
Чому вирішили повʼязати життя з медициною?
Мені чомусь ось так закортілося допомагати людям. У дитинстві любила тваринок, пташок. У нас був живий куточок: молодий орел, якого батькова тітка принесла, ворона, щурики, до того ж ці птахи під час польоту дзьобали бджіл, а дядько підстрелив цього щурика і дав живу пташку, щоби я доглядала її. І так ми з братом і дивилися за тим куточком, але все-таки більше мені до вподоби було це.
Де вчилися на омріяну професію?
У місті Первомайськові, Миколаївщина, 1970 року я вступила в медичне училище на фельдшерське відділення. А чому я туди вступила? Бо в той рік, як я вступала, карантин був в Одесі – холера. До Роздільної лише транспорт, а далі не пускали. А моя тітка жила недалечко від Первомайська в селі Радіївці, то я до неї поїхала та звідти поїхала до Первомайська.
У 1974 році закінчила навчання і за направленням, що поширювалося в межах Миколаївської області, я опинилася в Краснопіллі, де починала свою діяльність на посаді фельдшера. Полюбила село й людей. Там, як дощі восени, школярі жили при школі, оскільки транспорт не ходив, а ми ж звикли, що в нас на Роздільнянщині і транспорт, і дороги були справні, а там ні. Одного разу мама моя приїхала та й каже: «Ой, куди це тебе занесло, там у нас можна знайти роботу, до того ж ближче все-таки». А я відказую їй, що за направленням поїхала, до речі, і подруга в мене теж була тут, а вона родом із Балти. То це ми вдвох з Одеської області, а решта місцева. Там я небагато пропрацювала: з 20 березня 1974 року до листопада цього ж року. Кавалер є прийшов з армії, познайомилися й вийшла заміж згодом. Переїхали з чоловіком Георгієм до Павлівки, у Степанівці пропрацювала рік, а потім, у 1976 році, перевели до роздільнянської лікарні, до хірургічного відділення.
Як зароджувалася Ваша сімʼя та як поєднували материнські обовʼязки з роботою?
Коли жили в Павлівці, 1977 року народився син Олександр, через рік та 3 місяці – син Віталій. А мені треба виходити на роботу в роздільнянську лікарню, хлопців необхідно до садочка, бо в селі нема його , відповідно треба житло в Роздільній або побіля неї. Батьки допомогли придбати нам хату в Нових Чобручах – і ми перейшли сюди. Одразу хлопців до дитʼяслів відправили; Віталію лишень рік був, він ще не ходив, Олександру – 2 роки й 3 місяці, а я на роботу вийшла. Працювала щодня, щоби відводити до садочка й забирати з нього. Чоловік працював почергово в залізничній міліції. Час плине, діти ростуть, пішли до школи, як Сашко пішов до першого класу, то я щодня пішла працювати, бо я в зміні працювала до цього.
Як через важку втрату чоловіка Ви стали і мамою, і батьком для двох синів?
Сашкові було 10 років, а Віталію – 9, як загинув в автокатастрофі їхній батько, мій чоловік Георгій. Але життя не закінчується, треба працювати, хлопці на ноги ставити.
Видно гени передалися хлопцям, бо вони розуміли, що, крім них, цю роботу ніхто не зробить. Брат мій в Одесі жив, приїздив раз по раз на допомогу з хатніми справами, проте більшу частину роботи я з хлопцями. У нас і тваринки водилися: кізочки (подарунок від дядька), кролі, кури.
Улітку, поки я на роботі, хлопці на велосипеди, взяли баночку із собою, подоїли козу, напилися молока й у ставок плавати. Огороди в нас були побіля Роздільної-2: на одному засівали люцерну для корови й теляти, а на другому городину садили, дуже рясні врожаї були. А як встигала? З роботи швидко йду додому, бо за пів години обіду корову треба подоїти – беру велосипед, їду на пасовище, з молоком назад додому, процідила його і чимдуж на роботу. А після робочого дня коло хати справи є, тут вже треба по корову йти. На ту пору Віталій в університеті вчився, Олександр в армії, тому здебільшого господарство на мені, коли вертали додому на вихідні, то і сапали, і копали, і за худобою дивилися. Що ще є цікавим: хлопці приходять зі школи, поїли, хочеться ж на вулиці погуляти з друзями, пішли погралися, повернулися додому зробити уроки, самим поїсти, завести будильники до школи – загалом відповідальні.
Розкажіть про старий корпус лікарні, де ви починали працювати.
Авжеж не порівняти з нинішнім корпусом, гарний, а раніше лікарня розкидана була: поліклініка так і була, де зараз, а через дорогу приймальне відділення, далі одноповерхова низенька, довга будівля – хірургія, коло неї розмістилася гінекологія, терапія була майже на розі вулиць Європейська-Молодіжна, а геть позаду всіх будівель були інфекційне відділення, дитяче відділення. Згодом ці корпуси розібрали, позносили, на тому місці тепер санепідемстанція. Перейшли до нової лікарні 1979 року. Я пам’ятаю такий випадок зі старої ще лікарні, де я три роки пропрацювала. Отже, роблю пацієнтові підшкірно укол, зробила, дивлюся, а голки нема. Хтось із медсестер був поруч, я кажу: «Я голку, певно, зламала, і вона зайшла хворому в шкіру». А вони мені кажуть: «Негайно по лікаря». Я швидко до нього та й переказую історію, ми біжимо назад, а дівчата-колеги, сміються, відказують: «Ось ваша голка». А виявилося, що вона відламалася коло канюлі, ввійшовши в всередину шприца. Звичайно це не моя провина, а те що шприц бракований. Проте я так злякалася, неприємно на душі стало, хотіла допомогти людині, та голку зламала.
Чому саме хірургія?
Мені подобалася хірургія з училища, найцікавіше відділення. Я вросла в хірургію! У старій лікарні таких операції не робили, як нині. А тут і лапароскопічні, і ще багато інноваційних технологій, що вражають мене, бо це операція недовга, реабілітація значно легше триває.
Які складні моменти були під час роботи?
Інший, може, не буде робити, а я люблю чи не люблю роботу, а мушу. Ось що мені понад усе не подобалось – пацієнти, що мають кровотечу в просвіт шлунково-кишкового тракту. Ставиш зонд – у хворого, може, початися блювота, може, забруднити нас – медсестру, санітарку – і себе, і навколо. Також у хворих на панкреатит часто простежується блювання. Зрозуміло, що це нікому не подобається, хочеш чи ні, але зонд треба ставити, не дуже приємно, буває, що в самого починається нудота. Але це твоя робота, ніхто ж за тебе її не зробить, тому доводилося. Авжеж крапельницю поставити та пішла – простіше, але всеодно ти несеш відповідальність за неї, пляшки переставляєш вчасно, усіх призначень хворому мусиш дотримуватися, пильнуючи час. А потім приємно, якщо хворий ввечері в тяжкому стані, а на ранок йому легше: «Дякую, що мені зробили крапельницю, перевʼязку, укол тощо». Та й приємно самому, на душі веселіше.
Що для вас, пані Світлано, є найкращим відпочинком?
З-поміж усього найкращий відпочинок- це робота із землею. Люблю садити рослини, доглядати за ними, особливо за квітами: троянди, жоржини, півонії, чорнобривці, петунії. Маю садок невеличкий коло хати, де ростуть яблуні, груші, персики, абрикоси, вишні, черешні, навіть ківі посадила торік, також виноград, але останнім часом пишаюся рясним урожаєм ожини.
На городі огірки й помідори, перець і баклажани, картопля і морква, часник і цибуля, кріп і петрушка – усе, що треба для української кухні. Полюбляю консервувати городину, як же ж узимку без маринованих огірочків чи помідорів?
Пані Світлано, що Ви можете сказати про молоде покоління медичних працівників?
Мені подобається, по-перше, що до нас щороку приходять молоді фахівці, а, по-друге, вони мають неабияку жагу до роботи,
беруться за все і мають успіхи в починаннях.
Це ж, як я ішла на пенсію, накрила прощальний стіл (сміється пані Світлана), то під час спілкування за столом Роман Анатолійович, жартуючи, просить мене: «Розкажіть, як Ви мене приймали на роботу, Світлано Олександрівно». Усі колеги заходилися переглядатися одне з одним, то я кажу йому: «Як? Що? Чому це я приймала?» Як виявилося, коли пан Роман прийшов до нас у відділення, у нас обхід був пацієнтів, де кожен лікар оглядає свого хворого, а в нього ще нікого не було, бо ніхто не поступав до хірургії, то й він нікого не оперував, не був закріплений за певним пацієнтом. А я говорю йому: «Романе Анатолійовичу, ходімо разом працювати в перевʼязувальній». Він згодився, почали так працювати, мені сподобалося, допомога завжди поруч, він при справі, не сумує.
А загалом молодь уся врівноважена, тямуща, проте хочеться, щоби частіше до хворого підходили, спілкувалися з ним, пояснювали що і як. Пацієнтам це приємно, коли приділяють належну увагу.
Поспілкувавшись з колегами, ми почули вельми зворушливі згадки про пані Світлану та побажання на її адресу.
«Коли я прийшла на роботу в хірургічне відділення, першочергово зустрілася зі Світланою Олександрівною, на той момент вона була старша медична сестра, а нині я працюю старшою сестрою, тобто я її наступник. Вона навчила мене всього, чого я не вміла, усе показувала, розказувала. У неї була характерна риса: коли була деяка ситуація, хтось захворів, треба було підмінити, вийти в зміну або ніч, зробити перевʼязки замість колег, вона ніколи не відмовляла. Ось така безвідмовна медична сестра, а якщо треба на корпоративи, на суботники, вона з нами кругом. Загалом Світлана Олександрівна не боялася ніякої праці, ніяких хворих, нічим не перебирала, не гидувалася. Таких людей, як пані Світлана, дуже мало, а, мабуть, і нема, якщо ще ті старші люди залишилися, а молодь зараз якась трошки інша», – поділилася згадками старша медична сестра хірургічного відділення Роздільнянської багатопрофільної лікарні Людмила ВОЙНИКОВА.
«Світлану Олександрівну знає, мабуть, уся Роздільна й увесь Роздільнянський район, тому що й ця жінка в медицині, певно, з дитинства свого й донині. Дуже щира, привітна, фахова спеціалістка, дуже уважна до пацієнтів, колег. Має щире серце, до пані Світлани завжди можна було звернутися та отримати якусь пораду, кваліфіковану допомогу в межах її компетенції», – висловилася генеральна директорка Роздільнянського центру первинної медико-санітарної допомоги Тетяна МУРАВСЬКА.
«Прийміть від нас вітання з початком нової історії у Вашому житті, також прийміть щирі побажання добробуту й процвітання. Нехай ця нова сторінка Вашої історії буде сповнена нових перспектив, здійснених мрій, любові, тепла і позитиву», – привітав генеральний директор Роздільнянської багатопрофільної лікарні Вадим ГУДИМА.
